Чому не відбулася умовна "тегеранська конференція" формату "1943 року" у контексті російсько-української війни і чи могла вона відбутися в принципі? Це дуже важливе питання, яке є своєрідним "ключом" до автоматичного розкриття маси інших, супутніх питань і відповідей.
Наприклад, чому Україні не надають певних видів зброї, чому затримується зовнішня допомога, чому повною мірою "не працюють" санкції тощо.
Почалося все з концептуальної помилки, якої у нас багато хто припускає, порівнюючи рф і СРСР, війну проти України з війною Союзу в Афганістані, сучасні санкції з Холодною Війною тощо. Ця аналогія була спочатку помилковою, а висновки, засновані на ній - не робочі.
Почнемо з того, що протистояння СРСР та Західного світу відбувалося на ідеологічній осі: комунізм проти капіталізму, інтернаціоналізм проти неоколоніалізму.
Остання дихотомія навмисно введена мною у своєму первозданному ідеологічному звучанні, хоч подібна термінологія багатьом у нас "різатиме" вухо. Але без розуміння цього вектора протистояння, подальший аналіз неможливий.
Тут слід відразу зазначити, що СРСР часто маскував під інтернаціоналізм неоколоніальні практики, а неоколоніалізм Заходу не завжди був настільки прямолінійно токсичний, як це намагаються подати деякі ідеологи.
Проте підтримка антиколоніальних рухів в Азії, Африці та Латинській Америці сформувала для СРСР широку платформу симпатій у країнах Глобального Півдня. Цією своєрідною "сіткою" впливу зараз почала активно користуватися рф, у тому числі, за допомогою спецлсужб. Світ розділився не на ідеології, а на вболівальників "футбольних команд", де одні країни "хворіють" за США, а інші за "противників США".
І тут не важливо, хто завдасть чергового удару "грінго, англосаксам, золотому мільярду": Гітлер, путін, Сі або хтось інший. Глобальний Південь вболіватиме саме за нього.
Ось як описує цей феномен журналіст Spiegel в Ісламабаді Хаснаїн Казім:
".... Бесіда часто переходить на особистість Гітлера, якого пакистанці розглядають як геніального полководця, який вступив у боротьбу з американцями та британцями. Один із перукарів в Ісламабаді, до якого прийшов стригтися німецький журналіст, бажаючи зробити клієнту приємне, підстриг його під Гітлера. Коли журналіст заявив, що схожий на фюрера, перукар радісно закивав, сказавши: "Саме так вийшло дуже добре".
...Старі німецькі "Мерседеси" 70-х років, які дуже популярні, незважаючи на дорожнечу, господарі іноді прикрашають чорною свастикою. На одній із таких машин, що зустрілися журналісту, був напис "Я люблю нацистів". У машині їхала пакистанська сім'я із семи осіб.
Втім, шанування Гітлера поширене не лише в мусульманських Пакистані та Ірані, де воно найчастіше підживлюється антиізраїльськими настроями, а й в Індії, де свастика з давніх-давен вважалася символом сонця і знаком сприяння. В індійських шкільних підручниках Гітлера подають як великого політика, а англійське видання Mein Kampf можна придбати навіть у найгірших книжкових лавках глибоко в провінції.
Індійські батьки іноді називають своїх дітей Адольфом на честь "великого" державного діяча.
Цей феномен глоризації Гітлера у країнах Глобального Півдня нам необхідно враховувати для розуміння причин "глоризації путіна". Для таких країн як Індія, Іран, Пакистан та інших: "путін кинув виклик Заходу".
Ось тут би підключитися нашій пропаганді і показати, що дії рф в Україні нічим не кращі за дії західних країн у своїх колоніях у 19 столітті, але натомість ми приголомшили Глобальний Південь твердженням, що ми є "легіоном Заходу, наконечником Західної цивілізації проти азіатських орд" , військовий авангард Заходу.
Цілком очевидно, що подібне позиціонування викликатиме в країнах Глобального Півдня тотальне відторгнення. Якщо не сказати жорсткіше.
Перший президент та прем'єр-міністр незалежної Гани Кваме Нкрума у своїй роботі «"Неоколоніалізм як остання стадія імперіалізму" (1965) написав:
"на місці колоніалізму як головного інструменту імперіалізму ми маємо сьогодні неоколоніалізм. Результатом неоколоніалізму є те, що іноземний капітал використовується для експлуатації, а не розвитку менш розвинених частин світу. Інвестиції при неоколоніалізмі збільшують, а не скорочують розрив між багатими та бідними країнами світу. Боротьба проти неоколоніалізму полягає не у виключенні участі капіталу розвинутих країн в менш розвинених економіках. Вона націлена на опір тим фінансовим силам розвинутих країн, які використовуються для руйнування менш розвинених."
У тому ж 1965 році Че Гевара у своїй промові про марксистську революцію заявив: "Поки імперіалізм існує, він, за визначенням, прагнутиме панування над іншими країнами. Це панування і називається сьогодні неоколоніалізмом".
До речі, фігура Че дуже популярна серед європейської та американської молоді, про нього знімають фільми ("Щоденник мотоцикліста" отримав багато нагород), друкують на футболках.
Україні було надто важливо показати свою боротьбу з рф як боротьбу проти неоколоніальної залежності. Це дозволило б сформувати підтримку частини країн Глобального Півдня, але цього не сталося. Більше того, нами було обрано максимально невигідний імідж - імідж "західного легіонера".
Як наслідок, варто визнати – боротьба за симпатії Глобального Півдня нами програно. І тут ми підходимо до першого висновку.
За часів протистояння Заходу та СРСР, світ був біполярним. Зараз він багатополярний, причому центри впливу, що виникають у структурі Глобального Півдня, можуть нівелювати будь-яку політику Заходу щодо "країн-ізгоїв".
Візьмемо 70-80-ті роки минулого століття. Політика Кісінджера дозволила повністю відірвати Китай від СРСР (до цього ставлення між двома комуністичними гігантами були вкрай напруженими, доходило до військового протистояння).
Індія та Пакистан займалися війнами між собою, арабський світ атакував Ізраїль. Іран поринув у тривалу війну проти Іраку. СРСР зав'яз в Афганістані, викликавши до себе негатив ісламського світу в ситуативному союзі зі США та Британією (символ цього союзу Усама бен Ладен з американським стингером, саудівськими грошима та пакистанськими базами).
Цим світом легко диригувати, чим і займалися США. Сьогодні на Індію та Китай припадає 95% експорту російської нафти. Індія та Китай, будучи одними з найбільших економік світу, з величезним потенціалом зростання, своїми діями практично нівелювали вплив енергетичних санкцій на рф.
росія просто переорієнтувала потоки нафти та газу із Заходу на Схід (з газом, зі зрозумілих причин, вийшло складніше). Формуються два вкрай небезпечні геополітичні трикутники (улюблена фігура геополітики): рф-Китай-Іран та рф-Китай-КНДР з прицілом на Ізраїль та Південну Корею/Тайвань відповідно.
Під загрозою ключові союзники США осі від Близького Сходу до Тихого океану: Ізраїль - Тайвань - Південна Корея.
Другий висновок, який у нас також багато хто не сприйме: колишнього ідеологічного протистояння між рф та Заходом немає.
З погляду політ-економічного аналізу (ставлення до засобів виробництва та розподіл національного доходу), рф - це звичайна капіталістична країна, особливо на мікро та середньому рівні, хоч і зі своєю специфікою.
До речі, до війни, рф у рейтингах легкості ведення бізнесу та конкурентоспроможності економіки значно випереджала Україну, що говорить про те, що динаміка так званих ринкових реформ там була суттєво вищою.
Це навіть не мої слова, а Саакашвілі.
Проблема в тому, що в нас чомусь капіталізм ототожнюють із відкритою демократією, хоча в тих же країнах Перської затоки перша – є, а друга – ні.
У чому відмінності рф та Заходу
Виділимо три основні групи.
- Форма суверенітету.
- Антропологія.
- Форма управління.
Але всі ці відмінності відбуваються на основі "капіталістичного двигуна".
Як сказав путін: "Ми думали, що ми для Заходу свої, буржуїнські". До речі, путін як не мав амбіцій написати за прикладом Каддафі свою "Зелену книгу", так і не збирається це робити, що свідчить про те, що світ приватної власності та ринкових відносин (зі своїми нюансами та роллю держави) йому набагато ближчий за мир колективної власності.
Що примітно, жодна зазначена вище відмінність не є для Заходу ідеологічною. США "дружили" з корейським диктатором Пак Чон Хі, який кидав до в'язниць тисячі людей (паралельно став автором корейського економічного дива).
Туреччина є членом НАТО і кандидатом на вступ до ЄС, незважаючи на окупацію 40% території Кіпру, коли було вбито 5 000 кіпріотів у 1974 році. Я вже не говорю про репресії проти курдів.
Президенти США особисто відвідують саудівську королівську династію, країну, де тільки недавно жінкам почали давати права, а опозиційного журналіста розрізали на шматки і змили в каналізацію в стамбульському посольстві.
Візит Ніксона до Китаю та його зустріч із Мао Цзедуном послужили сюжетом для мінімалістської опери Джона Адамса "Ніксон у Китаї", хоча на руках Мао була кров десятків мільйонів життів.
Ну і знаменита фраза: "так, він сучий син, але це наш сучий син", відносилася до американського ставленика Самоса в Нікарагуа. Цей ряд можна продовжувати ще дуже довго.
Саме всім зазначеним вище, пояснюється відмінність у стратегіях: США хотіли перемогти СРСР, але такої мети вони не мають по відношенню до рф, яку США хочуть послабити і взяти під свій вплив, як це вже було в 90-х роках минулого століття (до речі, Єльцина пустили до Великої сімки незважаючи на розстріл парламенту і війну в Чечні, яка забрала десятки тисяч мирних життів).
Цим і пояснюється низький рівень залучення наших союзників до війни. Так, вони мають більш значний економічний потенціал порівняно з рф: 50 трлн дол річного ВВП проти 2 трлн, тобто пропорція 25:1.
Але виділяючи нам приблизно 100 млрд дол на рік (зброя та гроші) наші союзники витрачають 0,2% свого ВВП, тоді як рф, виділяючи приблизно стільки ж, витрачає 6% ВВП.
Тобто, якщо взяти залучення до війни за 100%, то залучення наших союзників складе умовно 3%.
Зрозуміло, що при виділенні нам хоча б 1% ВВП Захід збільшив би свій внесок до 500 млрд дол на рік, що було б вже непідйомною цифрою для рф, але цього не сталося. І вже не станеться.
До речі, Тегеран-43 пройшов після Курської дуги та навіть після форсування Дніпра Червоною армією. Зараз важко гадати, чи був би можливий аналог подібної конференції (війна до перемоги, відмова від сепаратних переговорів) у 2023-му у разі успіху нашого контрнаступу. Скоріш за все ні.
У 1943 році, США та Британія сприймали Німеччину як "внутрішню європейську проблему", яка набула глобального характеру і яку необхідно вирішити навіть шляхом укладання союзу з СРСР.
Відмінність у тому, що Захід не вважає зараз рф - "внутрішньою європейською проблемою", яка набула глобального характеру задля вирішення якої потрібно, наприклад, "дати" Китаю все те, що він попросить і залучити до союзників. У цьому полягає корінне відмінність історичного моменту.
Олексій Кущ, економіст, фінансовий аналітик
